Класик любив квіти, а отже, мав несвідомий сексуальний потяг до матері, а батька боявся. От і псевдонім собі вигадав — Нечуй, щоб отець Семен не чув про сина-письменника.

В автобіографії Нечуй нічим не видає цієї нелюбові. І взагалі — є враження, що боявся він не так батька, як певного повторення долі тих, від кого народився. Бо гостро відчував у собі схожість і на батька, і на матір. Від отця Семена мав схильніть до проповідництва, а від матері — надзвичайну вразливість. І не хотів, щоб одна з тих сил погубила в ньому іншу — як то сталося в житті батька й матері. Тому так беріг себе (вічно ходив із парасолькою), тому й не оженився.

Нечуй-Левицький дивував киян своєю пунктуальністю: за його розпорядком можна було звіряти годинники. Щодня, у визначений час, ішов гуляти одним і тим самим маршрутом: нагору до Володимирської, потім до фунікулера й назад Хрещатиком додому, завжди під парасолькою. Спиртного не пив зовсім. Суперечок не любив: хворів по два тижні, коли доводилося з кимось посваритися. Спати лягав рівно о десятій, навіть із власного ювілею пішов спати, не дослухавши вітальних промов.

Один драматург згадував, як читав свою п’єсу в домі Нечуя. Той слухав, а потім у хаті щось клацало й він підстрибував на стільці з криком ”Є!” Виявляється, то клацала мишоловка — господар полював на мишей.

Маючи м’яку вдачу, Іван Нечуй-Левицький показував дивовижну твердість та категоричність, коли йшлося про святі для нього речі. У цьому вдався в батька-священика. Ще в Кишиневі написав працю ”Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов’янщини”. Ішлося не про те, що ця література ”гірша” за нашу — цінував Лєскова, Толстого, Островського, особливо Щедріна. Але вважав: російська література потрібна для Росії, а нам потрібна своя. Гріх нашої інтелігенції, на думку Нечуя, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну.

Так само категоричним був щодо правопису: ”Писати треба так, як люди говорять!”. Тому не терпів літеру ”ї”, писав не ”їх”, а ”йих” і т. ін. У заповітах вимагав, щоб так його друкували ”на віки вічні”. Правописні нововведення вважав ”галицькою змовою”. Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь: ”Хай краще згорять, ніж з отаким правописом!”.

Живу мову він знав. Помічав русизми, полонізми й будь-які іншомовні впливи й уникав їх. До речі, вираз ”старанно уникав” вважав польським: ”Я сказав би: падковито одмикував — це чисто народний київський вираз”. Казав не ”негативне”, а ”відкидне”, не ”позитивне”, а ”покладне”.