| Меню сайта |
|
 |
| Разделы |
|
|
| Наш баннер |
Мы будем вам признательны, если вы разместите нашу кнопку у себя на сайте:
 |
|
| Статистика |
 Полная статистика
Онлайн всего: 1 Гостей: 1 Пользователей: 0
Онлайн всего: 1 Гостей: 1 Пользователей: 0
|
|
|
 | |  |
|
Реферат: найвідоміші та на найвизначніші місця, споруди 19 століття в Україні, Києві
- Музей імені ханенків
- Синагога Бродського
- Контрактовий будинок
- Національний музей Тараса Шевченка
- Національна опера України імені Тараса Шевченка
- Купецький сад
- Пам'ятник Богданові Хмельницькому
- Київський політехнічний інститут (КПІ)
- Пам'ятник Володимиру Великому
- Андрі́ївський узвіз
- Київська фортеця
- Національна філармонія України
- Київська міська дума
Музей імені ханенків
В одному з центральних кварталів Києва, на вул. Терещенківській, розташований Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, тривалий час знаний як Київський музей західного та східного мистецтва. Він є найбільшою скарбницею світового мистецтва в Україні, а унікальні зібрання та окремі пам'ятки забезпечили музею визнання далеко за межами країни.
Основою колекції стало приватне зібрання видатних українських меценатів кінця 19 - початку 20 століть Богдана Івановича та Варвари Николівни Ханенків. Протягом кількох десятиліть вони формували свою колекцію, яка, без сумніву, стала проявом особистого смаку власників.Богдан Іванович і Варвара Николівна належали до тієї когорти збирачів, які були захищені від сторонніх впливів. Збирали те, що відповідало їхнім поглядам і відчуттям, але ніколи - зі снобізму. Вже на початку 20 століття колекція була високо поцінована в середовищі знавців і визнана кращою серед нових приватних збірок того часу. Своє враження від музею Ханенків лишив авторитетний краєзнавець і художник Георгій Лукомський. Добре обізнаний із приватними колекціями тогочасної Росії, він стверджував: «По характеру, а также по шедеврам музей выдерживает сравнение с самыми большими коллекциями Дурново, Утеман, Олив, князя Шереметьева, княгини Шуваловой, князя Бобринского, Хитрово и Боткина. Это самая большая и самая ценная художественная коллекция на Украине».
Періодичні видання початку 20 століття засвідчують участь творів з колекції Ханенків на виставках у Києві, Петрограді та Москві, переважно благодійних. І нині Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків є свідченням видатних заслуг його засновників у колекціонерській та музейній справі.
Синагога Бродського
У 90-х роках 19 століття у власника декількох цукрових заводів і мецената Лазаря Бродського назріла ідея будівлі своєї власної хоральної синагоги. Отримавши навесні 1897 року дозвіл у сенату Російської імперії, її відкрили 24 серпня (5 вересня) 1898 року до п'ятидесятиріччя з дня народження Бродського.
Зведена була синагога за проектом інженера Георгія Шлейфера. Його другий будинок в Києві — драматичний театр Соловцова (зараз Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка). Протягом одного року найкраща в місті будівельна контора Лева Гінзбурга виконала усі роботи, які обійшлися приблизно у 150 тисяч рублів. Нa урочистому відкритті та освяченні новобудови були присутні губернатор Федір Трепов, міський голова Степан Сольський, купецький староста Микола Чоколов та інша влада міста.
У 1926 році синагогу закрили: будинок став клубом, потім — політшколою і військово-санітарним гуртком, а також школою кройки і гаптування. У 1955 році приміщення надали Київському академічному театру ляльок.
Будинок багато реконструювався. Проведена в середині 1970-х років реконструкція істотно змінила будинок: був прибудований фасад і перебудований верхній поверх.
Після виходу в 1992 році Указу Президента України про повернення релігійним громадам культових будинків, що належали їм, уперше за багато років єврейська релігійна громада змогла відсвяткувати Хануку у синагозі Бродського. У 1997 році після клопотань Всеукраїнського єврейського конгресу і його керівника Вадима Рабиновича — ляльковий театр переселили.
14 березня 2000 при участі численних гостей відбулося урочисте відкриття відновленої Центральної синагоги Києва. У 2008 році єврейська громада святкувала 110 років синагоги.
Контрактовий будинок
Контрактовий будинок — історичний торговельний дім на Контрактовій площі на Подолі в Києві, зведений у 1815—1817 роках. Один із нечисленних взірців архітектури класицизму в місті.
Назва споруди пов'язана з контрактами, тобто торговельними угодами, які укладались у його приміщенні.
Після пожежі 1811 року в Києві згорів дерев'яний 2-й поверх першого контрактового будинку, зведеного у 1800-01 роках, внаслідок чого будівля виявилась непридатною для виконання своїх функцій. Саме тому у 1815—17 роки за проектоманглійського архітектора В.І. Гесте за участю українського архітектора А.І. Меленського було збудовано новий Контрактовий будинок.
Контрактовий будинок відразу планувався як головний осередок київських контрактових ярмарків, крім того в проектах, яким не судилось втілитись у життя, було також зведення будівлі магістрату, яка мала бути домінантною у комплексі, праворуч від якої розташовувався б Контрактовий дім, ліворуч мали побудувати поштову управу
Контрактовий будинок зведено в стилі класицизму.
Головний фасад будівлі з боку площі має чотириколонний портик дорійського ордеру, увінчаний трикутним фронтоном. Неправильні контури планування (а саме непрямі кути у поєднанні стін, поворот колонади по відношенню до вісі всієї будівлі) обумовлені конфігурацією ділянки забудови.
Центральні ділянки північного і західного фасадів прикрашені портиками пілястрів дорійського ордеру, східний фасад — портиком з тричетвертних колон
Національний музей Тараса Шевченка
Націона́льний музе́й Тара́са Шевче́нка в Києві створено на базі колишньої Галереї картин Тараса Шевченка в Харкові та Центрального державного музею Тараса Шевченка в Києві у 1949 році.
Розташований на бульварі Тараса Шевченка, 12.
Колекція музею складається з унікальних цінностей: оригіналів малярських робіт Шевченка, документів про його життя та творчість, рукописних списків його поезій, рідкісних фотографій поета та його друзів, першодруків творів Шевченка з його автографами, майже всіх видань творів поета й літератури про нього, починаючи з прижиттєвих і закінчуючи сучасними вітчизняними та зарубіжними виданнями. У 24 залах розміщено понад 4 тисячі експонатів.
В експозиційних залах представлені твори видатних художників, скульпторів, письменників і композиторів, в яких відображено епоху Шевченка, його життя і діяльність: художні твори Карла Брюллова, Іллі Рєпіна, Василя Тропініна, Івана Крамського, Василя Штернберга, Івана Соколова, Михайла Башилова, Костянтина Трутовського, Лева Жемчужникова, Івана Сошенка, Михайла Микешина, Сергія Васильківського, Миколи Самокиша, Опанаса Сластіона, Фотія Красицького, Івана Їжакевича, Василя Касіяна, Михайла Дерегуса, Карпа Трохименка, Михайла Хмелька, Бориса Смирнова та інших; твори скульпторів Федора Каменського, Петра Клодта, Володимира Беклемішева, Федіра Балавенського, Івана Кавалерідзе, Михайла Лисенка, Івана Макогона, Петра Мовчуна, Валентина Зноби та інших.
В кількох залах експоновано матеріали, що свідчать про світове значення творчості Шевченка, переклади його творів багатьма мовами зарубіжних країн.
Станом на липень 2002 року в колекції музею зберігалося 28 007 експонатів основного фонду живопис, графіка, декоративне мистецтво, скульптура, архів, друковані матеріали, книги, фото, меморіальні речі; допоміжного фонду -44 662. Загальна кількість - 72 669.
Національна опера України імені Тараса Шевченка
Національна опера України імені Тараса Шевченка розташована у центрі Києва на вулиці Володимирській, 50.
Національна опера України імені Тараса Шевченка – видатний творчий колектив, який увібрав у себе найкрайкращі традиції української культури у призмі історичних подій. Постійна трупа сформувалась у 1867 році і стала однією з найкращих в Російській імперії.
Зведення сучасної будівлі театру у стилі французьке відродження розпочалося у 1898 році за проектом Віктора Шретера, після пожежі в лютому 1896 році.
У серпні 1918 р. були поставлені, перекладені українською мовою опери: «Галька», «Фауст», «Травіата», «Черевички», «Казки Гофмана», «Богема», «Продана наречена», «Русалка», «Сільська честь», «Жидівка», «Мадам Батерфляй».
В післявоєнний період актори театру нагороджені Державною премією ім. Т. Г. Шевченка, а постановка Анатолія Шекера балету «Ромео і Джульєтта», здійснена у 1971 році, була відзначена медаллю ЮНЕСКО, як найкраща інтерпретація твору С. Прокоф‘єва. Імена київських митців з'являються на афішах багатьох зарубіжних театрів. Анатолій Кочерга та Вікторія Лук'янець співають тепер на найпрестижніших оперних сценах Європи. З тріумфом виступають у Метрополітен-опера та Нью-Йорк Сіті-опера Володимир Гришко, Михайло Дідик.
Вистави київської трупи із захопленням слухали і дивились в останні роки у Німеччині, Франції, Швейцарії, Канаді, США, Мексиці, Данії, Іспанії, Італії, Японії, Польщі, Угорщині, Австрії, Голландії. З 4 квітня 2011 року художнім керівником призначено композитора Мирослава Скорика.
Купецький сад
Ще в середині XVIII століття архітектор Растреллі та майстри садово-паркового мистецтва заклали над схилами Дніпра Царський сад. У 1882 році за проектом архітектора В.М.Ніколаєва у самому початку Володимирського (тоді – Олександрійського) узвозу було зведено будівлю Купецького зібрання. Парк біля неї разом з частиною Царського саду дістав назву Купецького саду.
Будівля Купецького зібрання і сьогодні славиться чудовою акустикою. Либонь, це останній довід проти тих, хто хоче знести цю мальовничу будівлю. Нині Купецьке зібрання – це Державна Філармонія України. У колонній залі, що носить ім’я М.В.Лисенка, не перериваючись відбуваються виступи музикантів та композиторів світового рівня. Мабуть, виступ у Філармонії другий за пошаною після виступу в Оперному театрі.
За Радянських часів сад Купецького зібрання було віднесено до т.зв. ”комплексу парків над Дніпром”, тому у такому мальовничому місці було вирішено збудувати „символ братерства двох народів”. І так відомо, яких народів. Під величезною сталевою аркою (яку у народі прозвали не аркою братерства, а ярмом братерства) знаходиться скульптурна композиція, що символізує „єднання двох народів. Бронзові постаті робітників – росіянина й українця – здійняли над собою орден Дружби Народів. Поруч монумент з червоного граніту на честь історичної Переяславської ради, яка навічно скріпила волю народів України і Росії до єднання. Скульптурні групи зв‘язала арка – символ братерства”. (Або ярмо – символ сліпого, безпомічного, неминучого підкорення). Вище було процитовано путівник Києвом 1988 року.
Насправді ж, ця сталева конструкція лише зіпсувала колишні красиві, мальовничі місця, які київська знать якихось 150 років тому вибрала собі не даремно.
Викорстано цитати з "Київ: погляд через століття", ст. 198-199; Київ, "Мистецтво", 1988 р.
Пам'ятник Богданові Хмельницькому
Пам’ятник Богдану Хмельницькому – пам’ятник, збудований на честь козацького гетьмана Богдана (Зиновія) Михайловича Хмельницького. Розташований у центрі Софійської площі на осі, яка сполучає дзвіниці Софійського собору і Михайлівського Златоверхого монастиря. Добре вписується в архітектурний Софійської площі, де 23 грудня 1648 р. кияни зустрічали Б. Хмельницького на чолі козацьких полків, які увійшли в місто через Золоті ворота після перемоги над польським військом під Пилявцями. Автори – скульптур М. Микешин, архітектор. В. Ніколаєв. Загальна висота – 10,85 м.
Ідея створення пам’ятника виникла з ініціативи історика, громадсько-політичного діяча М. Костомарова у 1840-их роках. Монумент мали встановити на сучасній Бессарабській площі. Після багаторічних клопотань було одержано дозвіл царського уряду на спорудження, створено комітет на чолі з головою Київської археографічної комісії М. Юзефовичем – професором університету, головою Київської археографічної комісії, теоретиком "великодержавного” руху в Україні та відомим українофобом. За такого керівництва перший проект пам’ятника, створений скульптором Михайлом Микешиним, був відверто шовіністичний: кінь Богдана Хмельницького скидав польського шляхтича, єврея-орендатора та єзуїта зі скелі, перед якою малорос, червонорос, білорус та великорос слухали пісню сліпого кобзаря. Барельєфи п’єдесталу зображували битву під Збаражем, Переяславську раду та сцену в’їзду козацького війська на чолі з Хмельницьким у Київ.
У 1869 р. проект було затверджено, а з 1870 р. розпочався збір коштів за всеросійською підпискою. Через те, що зібрана сума виявилася невеликою (лише 37 тис. карбованців), а також завдяки сумнівам генерал-губернатора Олександра Дондукова-Корсакова щодо доцільності антипольського та антисемітського пам’ятника, комітет вирішив скоротити бюджет проекту, залишивши тільки центральну фігуру гетьмана. У 1877 році була готова гіпсова модель, а у 1879 році на петербурзькому заводі Берда було відлито статую (проект Микешина у металі реалізували Пій Адамович Веліонський та Артемій Лаврентійович Обер), на яку Морське відомство пожертвувало 1600 пудів (25,6 т) металобрухту. Портретні риси та особливості одягу Хмельницького були відтворені за консультаціями Володимира Антоновича.
1879 р. скульптуру перевезено в Київ, де вона кілька років простояла на подвір’ї Присутствених місць, оскільки за браком коштів роботу було припинено до серед. 1880-х рр. Проект постаменту виконав міський арх. В. Ніколаєв, який керував встановленням пам’ятника. Управа Київської фортеці подарувала для постаменту гранітні брили, що залишилися після будівництва ланцюгового моста через Дніпро. 23 червня 1888 р. відбулося урочисте відкриття і освячення пам’ятника. Бронзову скульптуру вершника встановлено на постаменті у формі пагорба, облицьованого великими брилами сірого неполірованого граніту. Первісно на постаменті були вмонтовані плити з написами: «Волим под царя восточного, православного»; «Богдану Хмельницкому единая, недѣлимая Россія»: «1654–1888». їх зняли у 1919 р. і 1924 р., вмонтувавши на чоловому боці плиту з написом: "Богдан Хмельницький. 1888”. Незабаром після спорудження пам’ятника навколо нього по овалу неправильної форми за проектом арх. В. Ніколаєва було встановлено невисоку чавунну огорожу з класицистичним орнаментом. На заломах вона кріпилася до чавунних стовпів із заскленими ліхтарями у формі зрізаної піраміди. У 1950-х рр. під час реконструкції площі за вказівкою М. Хрущоваогорожу зняли. У 1998 р. за нової реконструкції площі її відновлено у первісному вигляді.
Київський політехнічний інститут
Київський політехнічний інститут було засновано у 1898 році у складі 4-х відділень: механічного, сільськогосподарського, інженерного та хімічного. Першим ректором інституту був відомий учений і педагог В.Л. Кирпичов, а першим головою Державної екзаменаційної комісії у 1903 р. – Д.І.Менделєєв. Засновники КПІ втілили кращі традиції відомих європейських вищих технічних шкіл: Паризької "Еколь політехнік”, Аахенського, Віденського, Магдебурзького технічних університетів. В основі цієї системи вищої технічної освіти було поєднання глибокої природничо-наукової, фундаментальної підготовки з фізики, математики, хімії та інших дисциплін із загальноінженерною та отримання професійно-практичних навичок на виробництві і в наукових установах. Ці принципи КПІ несе протягом всієї історії.
Серед вихованців КПІ – всесвітньовідомі конструктор літаків та вертольотів Ігор Сікорський, творець турбореактивних двигунів Архип Люлька, конструктори ракетно-космічної та авіаційної техніки Сергій Корольов та Володимир Челомей, металург Іван Бардін, конструктор авіадвігунів Олександр Мікулін.
З часом на базі КПІ було створено 12 ВНЗ у багатьох регіонах України, 9 з яких сьогодні мають статус національних: Київський національний університет будівництва і архітектури, Київський національний університет технології та дизайну, Національний авіаційний університет, Національний університет біоресурсів і природокористування України, Національний університет харчових технологій, Одеська національна морська академія, Вінницький національний технологічний університет, Житомирський, Черкаський, Чернігівський державні технологічні університети, Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту ім. В.Лазаряна, Харківський національний автомобільно-дорожній університет.
Сьогодні НТУУ "КПІ” – найбільший технічний університет України дослідницького типу, один з провідних університетів Європи та світу. У ньому навчається близько 30 тисяч студентів, у т.ч. іноземні студенти. До його складу входять 30 навчально-наукових підрозділів (10 інститутів і 20 факультетів), 8 навчально-наукових центрів, 12 науково-дослідних інститутів, 14 науково-дослідних центрів і 1 конструкторське бюро.
Пам'ятник Володимиру Великому
Пам’ятник князю Володимиру – пам’ятник присвячений великий князю київському, державному діячу Київської Русі Володимиру Святославину (950–1015). Розташований на нижній (штучній) терасі Володимирської гірки. Автори – скульптори В. Демут-Малиновський і П. Клодт, арх. О. Тон. Вис. скульптури – 4,5 м, постаменту – 16,0 м, стилобату – 1,8 м. Ідея спорудження пам’ятника виникла на поч. ХІХ ст. серед громадськості Києва. Кошти на нього збирали багато років. Бронзову постать князя відлили 1853 р. в Санкт-Петербурзі, чавунні плити п’єдесталу виготовлено 1851 р. на Лучненському заводі в Калузькому повіті коштом купця Новикова. Відкриття пам’ятника відбулося 30 вересня 1859 р.
Бронзову постать князя Володимира встановлено на восьмигранному чавунному постаменті у вигляді каплиці у псевдовізантійському стилі і п’ятиступінчастому стилобаті з чавунних плит. Володимир зображений у парадному князівському плащі, з хрестом у правій руці й облямованій хутром шапці в лівій. Скульптура велично підноситься на горі, що здіймається на 70 м над рівнем Дніпра. Натхненне обличчя князя сповнене почуттям переживання урочистої події – хрещення киян. Хрест є опорою для постаті й виконує важливу роль в її композиційній рівновазі. Водночас це символ християнської віри як опори Володимира у його державній політиці. На чоловому боці постаменту поміщено бронзовий барельєф з багатофігурною композицією: сценою хрещення киян. У горішній частині постаменту – медальйони, гірлянди, декоративні прикраси у вигляді плетива, герб Києва із зображенням архангела Михаїла, зірка і хрест ордена св. Володимира. На протилежному боці – напис з датою спорудження. На стилобаті накладними літерами вказані автори пам’ятника, дата його відкриття та реставрації (1953), завод, на якому вилито чавунні плити та дата їх виготовлення. Сходинкоподібна, динамічна, спрямована вгору композиція пам’ятника, органічний зв’язок з довколишньою природою дає можливість оглядати його з різних боків. Ще динамічніше сприймається його силует знизу, з Володимирського узвозу, коли він у виразному ракурсі чітко вимальовується на фоні неба.
Андрі́ївський узвіз
Пролягає від Контрактової площі до Володимирської вулиці та Десятинної вулиці. Верхня частина Андріївського узвозу виникла на шляху, який вже за часів Київської Русі зв`язував Старий Київ (Гору) із Подолом, пролягаючи між Андріївською (Уздихальницею) та Замковою (Хоревицею, Старокиївською горою, згодом Киселівкою) горами. За доби середньовіччя відгалуження Андріївського узвозу було прокладено і до замку на горі Киселівка. У 1711 за наказом тодішнього київського губернатора проїзд між Замковою та Андріївською горами було розширено, і він став придатним для користування не лише для пішоходів і вершників, а і для проїзду запряжених кіньми й волами возів. Назву узвіз одержав, імовірно, у 18 ст. від Андріївської церкви (збудована у 1744 — 1754, арх. Б.Растреллі). У 1920 перейменований на вул. Г. В. Лівера. У 1944 було прийнято рішення про повернення йому історичної назви; у 1957 — прийнято повторне рішення. До Андріївського узвозу прилучаються: вулиці Покровська — Боричів Тік — Фролівська і Воздвиженська.
Існує легенда, відповідно до котрої місце, де тепер тече Дніпро, було морем. Коли св. Андрій прийшов у Київ і побудував на горі, де зараз стоїть Андріївська церква, хрест, то все море спливло униз. Але деяка частина його залишилася і сховалася під Андріївською горою. Коли пізніше тут побудували церкву, то під престолом відкрилася криниця. В Андріївской церкві нема дзвонів, тому що, за легендою, при першому ж ударі вода прокинулася б і залила не тільки Київ, але і все Лівобірежжя.
Основна забудова вулиці виконана в 90-х рр. 19-го ст. і на початку 20 ст. Нині, відтворений у стародавньому виді, узвіз — це місце виставки-продажу живопису і виробів народної творчості під відкритим небом. Андріївський узвіз називають київським Монмартром. У будь-який день, у будь-яку погоду ви завжди побачите тут декілька художників, що демонструють свої роботи, зразки прикладного мистецтва — прикраси, посуд із скла і керамики, кумедні фігурки з дерева, іграшки, медалі, монети і багато чого іншого. Тут також виступають співаки й артисти. На Андріївському узвозі багато невеликих барів і кафе, де можна відпочити.
На узвозі панує атмосфера міста кінця 19 — початку 20 ст. Вулиця славиться тим, що у будинку №13 жив письменник М. О. Булгаков, автор романів "Біла гвардія", "Дні Турбиних". У цьому будинку розташовано музей Булгакова. На Андріївському узвозі також функціонує унікальний музей однієї вулиці. У ньому показано історію Андріївського узвоза у картинах, фотографіях та інших речах від давнини до наших часів. Вздовж усієї вулиці багато картинних галерей, художніх салонів. У затишному парку нижче церкви ви можете побачити скульптури Івана Кавалерідзе.
Київська фортеця
Київська фортеця (також Нова Печерська фортеця) — історико-архітектурна пам'ятка, знаходиться на території Головного військового клінічного госпіталю м. Києва.
Музей створено в 1927 році і є єдиною в Україні пам'яткою фортифікаційної споруди ХVІІІ-ХІХ ст. та однією з найбільших у світі кам'яно-земляною фортецею, яка збереглася до наших днів.
Величезні земляні укріплення, кам'яні башти і капоніри є об'єктами екскурсійного показу. Частина з них музеєфікована.
Київська фортеця є комплексом оборонних споруд Києва, який формувався протягом 15-ти століть. До складу Київської фортеці входять Києво-Печерська лавра, територія національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 року, завод "Арсенал" і багато інших об'єктів: валів та оборонних мурів Києва.
Історія фортифікації Києва почалась наприкінці V – поч. VI ст. з городища на Старокиївській горі. Тоді воно було укріплене земляними валами., ровами та частоколами. Але зі здобуттям Києвом слави столиці Київської Русі створено велику систему укріплень міста. Кожна частина міста мала свою оборонну систему. На жаль, після нищівної поразки від хана Батия 1240 р. фортифікаційні укріплення занепали. Новий етап починається вже в період польсько-литовського владарювання – зводиться фортеця-замок на горі Хоревиця на Подолі (Литовський замок). Вже перебуваючи під владою Російської держави, на території Києва були збудовані фортечні укріплення від Хрещатика до Печерська – власне останнє укріплення було розбудоване. Цих заходів вжили з метою запобіганню ризику проникнення ворога через територію тодішньої України до Росії. В 1679 р. козацькі війська під керівництвом гетьмана Самойловича протягом останніх років XVII ст. об’єднують старокиївські та печерські укріплення - утворюється одна величезна фортеця. На початку XVIII ст. Печерська цитадель вже була повністю розбудована.
Наступний період розбудови оборонних споруд Києва визначається будівництвом Печерської цитаделі під проводом гетьмана Івана Мазепи за наказом Петра I. Спорудження відбувалось за системою французького інженера Вобана. Напередодні Вітчизняної війни 1812 р. За проектом військового інженера Оппермана споруджується земляне Звіринецьке укріплення, що поєднується з Печерською цитаделлю. Масштабні реконструкції проводяться за правління царя Миколи I, який затвердив план розширення фортеці. На початок 60-х рр. XIX ст. вона складалася з таких частин: ядро – цитадель, два самостійних укріплення (Васильківське і Госпітальне), доповнені оборонними казармами і вежами.
Національна філармонія України
Відлік концертних сезонів Національна філармонія веде з 1863 року, коли було засновано Київське Відділення Імператорського Російського Музичного Товариства. В цей час музичне життя Києва бурхливо розвивається — на Київські контрактові ярмарки приїздять з концертами відомі європейські музиканти: Ференц Ліст, брати Венявські та інші. Серед організаторів були такі відомі на той час громадські діячі і музиканти як Р. Пфеніг, М.Лисенко, П. Селецький, М. Богданов.
У 1882 Російське Музичне Товариство отримує новий концертний майданчик - щойно збудований за проектом В.М. Ніколаєва Будинок купецького зібрання, відомий нині як Колонний зал імені М. В. Лисенка. У цьому будинку відбувалися бали-маскаради, сімейні свята, благодійні лотереї, літературні і музичні вечори, а у 1890-ті роки ранки камерної музики, організовані цим товариством. Через кілька років після будівництва Купецького зібрання академік архітектури В.Ніколаєв став одним із членів Директорату Київського музичного Товариства.
Яскраві сторінки у філармонічну діяльність Києва вписав Микола Віталійович Лисенко. В 50-ті роки XIX століття він був одним із організаторів гуртка «Філармонічне товариство». Проте члени РМТ не схвалювали національної орієнтації М.Лисенка, через що він шукав підтримку в інших колах. Ним були створені такі організації, як Літературно-артистичне товариство, Філармонічне товариство «Баян», Київський Український клуб. У 1903 році у залі Купецького зібрання відбулося святкування ювілею М.Лисенка.
Філармонічна діяльність продовжувалася і в роки Громадянської та Першої світової війни. У ці роки виконувалися твори М.Мусоргського, К.Дебюссі, К.Сен-Санса, інших композиторів. У 1914 році в Києві Симфонічним оркестром Імператорського Російського Музичного Товариства під керуванням Р.Глієра було виконано антракт до четвертої дії опери М.Лисенка «Тарас Бульба». За ці два десятиліття на гастролях побували С.Рахманінов, О.Скрябін, А.Нежданова, Л.Собінов, Ф.Шаляпін та інші.
Київська міська дума
Указом імператора Миколи І від 23 грудня 1834 р. було змінено управління в Києві. Цим указом ліквідовувалося Магдебурзьке право в місті. Замість Магістрату було впроваджено російську модель міського самоврядування (дума і управа). Відтепер господарством Києва відала Міська Дума, що стала виборним розпорядчим органом міського самоврядування, та її виконавчий орган — міська управа.
Спочатку Дума мала станово-представницький характер, а після «Городового положення» 1870 р. обиралась на основі майнового цензу, її очолював міський голова, якого обирали терміном на 4 роки. Нове «Городове положення» 1892 р. було спрямовано на ліквідацію царизмом ліберальних реформ. Київське міське самоврядування цілком перейшло до представників дворянства й великої буржуазії. Окрім того, розширились офіційні права царської влади, яка дедалі більше втручалася в справи міського управління.
В липні 1917 році вперше і востаннє вибори до Міської Думи відбулися за партійними списками на основі загального, прямого, рівного, таємного та пропорційного голосування, в якому взяли участь 53 відсотки виборців. Однак Дума, обрана за новим демократичним законом Тимчасового уряду, проіснувала лише до осені 1919 року. В умовах громадянської війни думські депутати доклали чимало зусиль, щоб зберегти місто від руйнувань і злиднів. Із встановленням влади більшовиків діяльність Думи не відновлювали.
Незважаючи на труднощі й перешкоди в роботі, Київська дума за час свого існування зробила вагомий внесок у соціально-економічний та культурний розвиток міста. Хоча, фактично всю владу в Києві цього періоду було зосереджено в руках царських сановників в особі губернаторів та генерал-губернаторів, які призначалися з Петербурга і разом з міністром внутрішніх справ Російської імперії здійснювали нагляд за станом міського самоврядування і затвердження всіх найважливіших постанов його органів.
|
| Категория: Рефераты и презентации | Добавил: Админ)) (27.04.2012)
|
| Просмотров: 1640
| Рейтинг: 0.0/0 |
Похожие материалы:
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи. [ Регистрация | Вход ] | |
 | |  |
|
| Поиск |
|
|
| Наш опрос |
|
|
|
